8 травня 2025 року, у День пам’яті та примирення, на кафедрі англійської філології та методики навчання англійської мови ННІІМ відбулася серія тьюторських зустрічей, які провели доцент Л.О. Пашіс, старші викладачки О.М. Заїковська та С.В. Лєвочкіна зі студентами 3–4 курсів бакалаврату та 1 курсу магістратури.
Темою онлайн-зустрічей стало «Україна у Другій світовій війні: пам’ятаємо, вшановуємо, перемагаємо». Під час заходів студенти ознайомилися з презентаційними матеріалами, присвяченими внеску українців у перемогу над нацизмом, зокрема — ключовим битвам на території України, містам-героям, підпільному руху, українським військовим формуванням за кордоном, а також трагедіям війни — Голокосту та окупації. Важливу увагу було приділено питанням перекручування історичних фактів і маніпуляцій з боку країни-агресора — росії. Студенти проявили активну зацікавленість, поділилися власними враженнями та родинними історіями.
Ірина Шильнікова, студентка 4 курсу бакалаврату спеціальності А4 (014) Середня освіта спеціалізації Англійська мова та зарубіжна література:
«У дитинстві мама, тато, бабуся і дідусь часто розповідали мені про Другу світову війну. Це були не просто історії з підручників — це були живі спогади про страх, втрати, мужність і надію. Вони ділилися тим, що бачили й чули від своїх батьків, тим, що зберегли в серці на все життя. Україна стала справжнім полем битви: через її територію проходили найзапекліші бої, люди жили під окупацією, боролися в партизанських загонах, гинули на фронтах або виживали в зруйнованих містах і селах. Особливо запам’яталися мені розповіді про мою прабабусю, військову медсестру. З молодих літ вона добровільно пішла на фронт, не маючи страху — лише бажання рятувати життя. Вона витягувала поранених із поля бою, перев’язувала рани, сиділа поруч із тяжкопораненими вночі. У її очах, як згадувала бабуся, було багато болю, але ще більше сили. Прабабуся рідко ділилася тим, що пережила, але я пам’ятаю її зморшки — кожна з них зберігала свою історію. Для мене вона — символ справжньої відваги. Завдяки таким родинним спогадам я розумію: війна — це не лише дати в підручнику, а й зламані долі, героїчні вчинки простих людей і пам’ять, яку ми маємо берегти. Україна втратила мільйони, але не зламалася — і нині залишається незламною!»
Анастасія Черненко, студентка 4 курсу бакалаврату спеціальності А4 (014) Середня освіта спеціалізації Англійська мова та зарубіжна література:
«Мій прадідусь Кравцов Павло Олексійович (1914 р. н.) з перших днів вторгнення нацистської Німеччини на територію радянської України добровільно пішов на фронт. Під Вінницею він разом з іншими бійцями потрапив у полон, де провів кілька днів у фільтраційному таборі для військовополонених — цей епізод став визначальним у його подальшому житті. Разом з односельцями прадідусь наважився на втечу — і їм це вдалося. Довго, ховаючись, добиралися додому, де родина переховувала його до повернення Червоної армії.
На жаль, у ті часи перебування в полоні вважалося зрадою. Тож після визволення Золотоніщини всіх, хто був у полоні, але здався владі, відправили у штрафні батальйони. До самого завершення війни прадідусь воював у складі штрафбату, а згодом був направлений на відбудову Києва. Додому Павло Олексійович повернувся лише у 1946 році. Проте за все своє життя — до смерті у 1984-му — він так і не був визнаний ветераном війни. Його ніколи офіційно не вітали з перемогою над фашизмом, а його історію знала лише родина.
Інший мій прадідусь — Гриценко Петро Дмитрович (1924 р. н.) — на початку війни був ще неповнолітнім, тому до армії його не призвали. Але коли німці захопили Полтавську область, молодь почали масово вивозити на примусові роботи до Німеччини. Ця доля спіткала й мого прадідуся. У 1942 році його відправили працювати на завод, що виготовляв запчастини до бойової техніки. Українці намагалися саботувати виробництво — виготовляли браковані деталі, аби хоча б частина зброї не була придатною для бою. За це суворо карали, але прадідусю пощастило — він вижив і дочекався звільнення Радянською армією. Про роки в Німеччині він не любив говорити, але День перемоги над фашизмом вважав своїм святом.
У моїй родині — багато подібних історій. Були й двоюрідні прадіди, які загинули на фронті. Але я хочу розповісти ще про двоюрідну прабабусю — Вакуменко Ольгу Іванівну (1918 р. н.). Її чоловік, Михайло Федорович, проходив службу на кораблі Чорноморського флоту. Дізнавшись про це, німці вирішили вивезти її до Німеччини. Проте під час переправлення, коли людей розподіляли наново, вона опинилася в концтаборі на території Польщі. Прабабуся пережила всі жахи табору і вижила. Після звільнення повернулася додому. Її чоловік внаслідок поранень і контузій залишився повністю глухим.
З того, що найбільше запам’яталося: прабабуся Оля завжди дбайливо ставилася до хліба — жодна крихта в її домі не пропадала. Разом зі своїм чоловіком вона прожила довге життя, виростила двох дітей, але про воєнні спогади вони не розповідали публічно. Та на День перемоги над фашизмом завжди пригощали цукерками сусідських дітей — це був їхній скромний і щирий акт пам’яті».
Вікторія Швидка, студентка 1 курсу магістратури спеціальності А4 (014) Середня освіта спеціалізації Англійська мова та зарубіжна література:
«Матеріал «Україна у Другій світовій війні та сучасність» є надзвичайно важливим для молоді, адже акцентує увагу на ключових подіях — від початку війни до перемоги над нацизмом і післявоєнної відбудови. Підкреслення героїчного внеску українців дозволяє спростувати спроби перекручування історії, сприяє формуванню історичної пам’яті, громадянської свідомості та розумінню спадкоємності українського спротиву».
Марина Ільницька, студентка 1 курсу магістратури спеціальності А4 (014) Середня освіта спеціалізації Англійська мова та зарубіжна література:
«Один із найважливіших способів вшанувати пам’ять загиблих у Другій світовій війні — це згадати про участь України в одній із найжорстокіших трагедій в історії людства. Історія має властивість повторюватися, тому сьогодні, як ніколи, важливо знати минуле та з повагою до нього ставитися. Слід пам’ятати про величезні втрати, яких зазнала Україна в роки війни. Презентація вдало нагадала про страшні цифри й тяжку долю українського народу»